Михайло Крупієвський

«Наше Різдво» – це ідеальна частина нашого неідеального світу. Спробуйте налаштуватись на цю високу хвилю і зберегти її у своєму серці. Натхнення!

Про відкриття україни
Я народився в Києві і більшість свого життя прожив у Києві. Мої батьки – російськомовні, і я теж довший час був російськомовним. Тоді я просто не відчував, що таке Україна. Я закінчив Київський інститут цивільної авіації. За розподілом потрапив у Сибір. Два роки працював головним інженером аеропорту в Іркутську (Усть-Куте, це біля Іркутську). Після того повернувся до Києва, вступив до театрального інституту ім. Карпенка-Карого на операторський відділ, влаштувався на телебачення. Потім підписав контракт з ВВС і став працювати для ВВС. На початку 90-х я переїхав до Москви, працював на телебаченні і паралельно на ВВС. Зробив декілька фільмів для РТР, а потім працював на ОРТ. І коли я знімав, наприклад, про Вітчизняну війну, то використовував пісні Клавдії Шульженко або Марка Бернеса. Я відчував звучання часу. Тобто, знімаючи якийсь фільм, я знав, як звучать 20-ті, 30-ті, 40-і роки в Європі, в світі. Я знав, яку музику підкладати, які пісні. Та не знав, як ті самі роки звучать в Україні. У 1997-му році я повернувся до Києва і вирішив жити у Києві. У 2000-му році я одружився з Іриною. І саме тоді в мені відбувся певний злам. Іра – абсолютно україномовна. За фахом вона – філософ, випускниця Києво-Могилянської академії, а також – кінознавець, закінчила театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Вона відкрила мені багатьох українських письменників. Потім я зустрівся з Тарасом Чубаєм. І зрозумів, що живу саме в Україні, що саме тут моя родина, моя дружина, мої діти. Що я міг розповісти своїм дітям про країну, де вони народились? І я став цікавитися Україною, українською культурою і полюбив її. Мені тепер простіше спілкуватися зі своїми дітьми, бо я знаю, що їм розповідати. Вони слухають пісні того ж таки Чубая, і я бачу, як в їхніх очах літають ангели.

 

Про «ФІЛЬМ-ПЛЮС-ПРОДАКШН»
«Фільм-плюс-продакшн» – це фірма, яку я створив. Останнім часом – це продюсерський центр. Починали ми з того, що працювали в рекламі, виготовляли кіно- і телевізійну рекламу. Але з часом однім з основніх видів діяльності стало виробництво телетрансляцій – багатокамерніx зйомок. Не без гордості можу сказати, що за останні вісім років всі найскладніші телетрансляціі в Україні зробіла моя фірма. Навідоміші з них – це Євробачення, інавгурація Презідента України Віктора Ющенка, концерт Елтона Джона на Майдані Незалежності, урочистості, присвячені 1020-річчю Хрещення Русі. В позаминулому році ми співпрацювали з фондом Стівена Спілберґа, робили з (Сергієм) Буковським фільм про Бабин Яр. Та останнім часом я відмовився від подібних проектів. Тепер мені цікаво реалізовувати свої ідеї. Та це поки що не приносить достатніх коштів, щоб утримувати всю команду. І тому працівникам мого продюсерського центру доводиться робити супутні проекти. Саме це означає у назві фірми слово «плюс». З музикантами домовлятися про участь у проекті – найпростіше. З багатьма музикантами я маю дружні стосунки. Найскладніше домовитися з інвесторами. Хтось з великих сказав, що з роками кожна людина повинна навчитися бути еквілібристом. Деколи розслабляєшся, а цього не варто робити, бо еквілібристові розслаблятися ризиковано. У мене не було такого, щоб я просто просив гроші під проект. Безумовно, я не можу розмовляти про грошові інвестиції з абсолютно незнайомими людьми. Гроші на власні проекти не прошу, а залучаю за умови їх повернення рекламними чи іншими послугами, беру кредити і потім віддаю з відсотками, або вкладаю власні кошти. Оскільки я вважаю, що те, чим займаюся, – це бізнес, то саме таким чином і залагоджую справи. Я продюсер, і ризик моя друга профессія.

 

Про «НАШЕ РІЗДВО»
В якийсь момент я зрозумів, що потрібно вибирати між проектами, які я робив на замовлення, і проектами, які мене справді цікавлять. «Наше Різдво» – це не просто комерційний проект, а те, що мене особисто цікавить. Мені не жаль ні свого часу, ні коштів, ні енергії, щоб «Наше Різдво» відбувалося з року в рік. Я відчуваю, що такий проект мусить бути в Україні. Коли я думаю про «Наше Різдво» – мені легко на душі. Років п ять тому я був у Нью-Йорку в передріздвяний час і побачив ковзанку біля Рокфеллер-центру, на якій ковзалися люди під мелодію «Щедрик» Леонтовича. І ця мелодія в один момент створила для мене атмосферу України. У центрі Нью-Йорка я раптом відчув себе наче вдома. Я відчув це як ключ до проекту «Наше Різдво». Перед тим я часто приїздив до Тараса Чубая у Львів. Я бачив, як святкують Різдво саме у Львові і такого я ніколи не бачив у Києві. Це було нереально! Я відчував себе щасливим усі ці дні у Львові. Я не ідеалізую. До Львова може бути багато претензій, та ніхто у мене не відбере відчуття щастя, пережитого під час святкування Різдва у Львові. І саме це є джерелом «Нашого Різдва».
«Наше Різдво» у 2008-му році нам було нескладно втілити, оскільки ми добре розуміємося як на організації концертів, так і на виробництві їх телеверсії і рекламі. Ми задіяли всі можливі механізми і попередньо набутий досвід. Усе вийшло добре, тому що ми працювали на максимумі. Я був уважним до всіх нюансів сценарію. Наприклад, я дуже добре відчував, як Остап Ступка може зіграти Чорта. Менше я уявляв собі Сашка Положинського в ролі Ангела. Ми з Олександром Ірванцем, який писав для них репліки, шліфували кожну фразу. На репетиціях виникали нові варіанти, і ми вносили їх у текст. Мене цікавили, найперше, інтонації і настрій. Ми провели зо три повноцінних репетиції, і всім було цікаво працювати. Тарас Чубай був музичним продюсером акції, тобто підбирав виконавців, формував репертуар. Саме йому належала ідея запросити хор «Дударик». Цей хор був для мене відриттям, а зустріч з його керівником Миколою Лукичем Кацалом була просто незабутньою. Довелося багато чого переосмислити. Я розумію, що кожний артист повинен бути еґоцентричним. Якщо артист не є еґоцентристом - він не артіст, і він ніколи не змусіть світ обертатісь навколо себе. Я, в свою чергу, вмикаю власну силу тяжиння, і підбираю її для кожного артиста окремо.
Кожен виконавець сприймає проект «Наше Різдво» виключно через себе – наскільки цей проект потрібен саме йому? І в принципі, виконавців і не повінна цікавити загальна картина. Вони дивляться на проект з власної точки зору. Мені ж доводиться враховувати всі точки зору і всеж робити так, як я собі це уявляю. Я не хочу обмежувати проект «Наше Різдво» певними жанровими рамками. Це має бути відкритий до різних ідей фестиваль. Очевидно, що він буде з року в рік трансформуватися. Цього року це була дводенна акція у Львові, по два концерти на день в максімально мінімалістичному форматі. В наступному році плануємо не великий гастрольний тур. Кульмінацією ж має стати музичне дійство, вистава, мюзикл, сучасна опера. І це станеться тоді, коли ми будемо до цього готові – в першу чергу фінансово. Сподіваюсь, що це станеться наступномого року, і впевнений, що це буде надзичайно, тому що Фестиваль «Наше Різдво» має стати ідеальной частиною нашого не ідеального світу.

 

Про технологіі втілення ідей
Десь у 1989-му році я приїхав до Львова – вже як працівник телебачення – знімати якусь новорічну програму. Мене зустрів Віктор Морозов, який керував тоді театром-студією «Не журись!». І всю новорічну програму ми зняли, використовуючи репертуар театру «Не журись!». Тоді я познайомився і з Василем Жданкіним, і з Андрієм Панчишиним, от лише не пам’ятаю з того приїзду Тараса Чубая. І саме тоді я почув, як Жданкін співає свою пісню на слова Антонича «Народився Бог на санях...». Мене це приголомшило. І всі ці роки я пам’ятав, що є така пісня. Коли ми готували «Наше Різдво», я запропонував Чубаєві заспівати цю пісню. І так вийшло, що вона стала центральною в концерті. Років п’ятнадцять я бачив картину, яка нарешті втілилася під час проекту: сани виїжджають на лід, а в санях – Діва Марія з Дитям. І звучить пісня «Народився Бог на санях...».
Як, на мою думку, повинні втілюватися сучасні українські мистецькі проекти? – Є один-єдиний шанс: публіка купує квитки на проект і саме таким чином робить проект можливим. І скільки буде зібрано грошей з продажу квитків, стільки і буде коштувати проект. Для спонсорів цей фестиваль має безмежні можливості, але «Наше Різдво» - фестиваль для людей, і саме люди, купуючі квиткі мають його окуповувати.
В Україні мало людей, які на себе беруть фінансову відповідальність за реалізацію мистецьких проектів. Продюсер – це той, хто каже: «Я хочу зробити цей проект». Так повинен говорити не режисер, ні актор, ябо виконавець, а саме продюсер. Коли він захоплюється ідеєю, і хоче зробити проект, він шукає шлях яе його зробити і обов язково знаходить його. Це історія, яка стосується продюсерів. Але є ще історія, яка стосується режисерів. Маємо приклад Ларса фон Трійєра. Ніхто нікому в Україні не заважає взяти камеру, без штатива, без світла, без декорацій запросити акторів і зняти фільм. І так розповісти історію, щоб глядач забув про те, що йому потрібно дихати. Цей приклад стосується абсолютно всіх видів мистецтва, і свідчить лише про те, що для реалізації власних задумів не завжди потрібні великі кошти. Потрібен лише талант.

 

На відвертість спровокував Віктор Неборак.

Персонажі
Виконавці